Після “визволення” радянською армією був оголошений зрадником і відправлений у сталінський табір “спокутувати провину”, добуваючи золото у шахтах на Магадані. Додому колишній радянський солдат Микита Байбак зміг повернутись лише через довгих 17 років. Про долю військовополоненого Радянської армії ми поговорили  з донькою Микити Байбака - пані Тамарою.

Розповідає, що батька реабілітували аж у 1964, “коли вже Сталін помер”. Хоча, зітхає жінка, хіба це б повернуло батькові втрачене життя? Коли він повернувся додому, донька батька не впізнала:

“Я вже працювала в Хмільнику. Тут був текстильпром, текстильна фабрика. Я вже тут працювала, доросла дівчина.Помню, він вернувся,приїхав,  мене не було вдома, бо я ж тут. А він приїхав до мене сюди [на роботу, тут і далі - прим.редакції]. А я дивлюсь на нього, ну чужа людина, я ж його не знаю. Він мене цілує, я думаю: «Шо ж ти мене цілуєш, як я тебе не знаю? Хто ти такий?». А потом він мені розказав шо він батько.” 

До війни Микита Байбак працював директором школи у Миколаївці. Там з дружиною Домною та двома маленькими дітьми жили у шкільному приміщенні. Тамарі було 3, а її молодшому брату 2 роки, коли батька забрали на радянсько-фінську війну.

Ми знайшли в Державному архіві Вінницької області його картку військовополоненого, в якій йдеться, що потрапив солдат Байбак у полон на початку липня 1941 року під Мінськом. Сусіди з його села Івчі згадували, що він був лейтенантом.

Звідти був доставлений у табір для військовополонених за номером 308 (зараз польське містечко Свентошув).У 1942 році був переведений до концтабору Заксенгаузен.

А через два місяці потрапив до Маутгаузена.

Табір Маутгаузен в системі німецьких концтаборів рахувався штрафним.  Режим утримання в'язнів був жахливим. Навіть його персонал — 150 охоронців, зондеркоманда (в таборі так називався обслуговуючий персонал крематорію) — жартувала, що з Маутгаузена можна втекти не інакше, як через трубу крематорію.Табір використовувався як тренувальний табір для підготовки співробітників СС із загонів «Мертва голова». В'язнів били і знущалися над ними. У будь-який час у будь-який барак міг увірватися загін «учнів» і забити на смерть скільки завгодно ув'язнених.Тамара Микитівна згадує, що батько дивом залишився живим. За його словами тієї страшної ночі їх мали вже спалити в печах: 

“Самий страшніший, да. То їх мали уже цього дня спалити, але наші вночі визволили їх. Понімаєте, ну просто отак судьба. Визволили їх вночі і всіх, ну таких, рядових, шо там, то їх всіх випустили додому, а офіцерню, вчителів, розумних людей, їм в руки дали запаковані пакєти, і кажуть: “От, поїдете в Магадан, здасте ці пакєти, а тоді вже поїдете додому”.

Так військовополонений Микита Байбак потрапив на Магадан і у жовтні 1945 року був засуджений трибуналом Південно-Уральського ВО за статтею “Зрада Батьківщині” ( Стаття: 58-1 *б* КК РРФСР) до 10 років виправно-трудових таборів. Бо вижив.

“Вони завезли їх туда в цей Магадан. Вони прийшли, розвернули ці пакєти там, оці начальство, та й кажуть: “Ви арештовані”. Ці всі в шоці “А чо ж ми арестовані, за шо? Нас тільки визволили з лагеря”. “Потому шо ви офіцер, треба було самому себе вбити, но в плєн не попастися, ви ізмєнніки родіни”,- продовжує згадувати пані Тамара про батька.

Каже, куди тільки він не писав апеляцію за таке рішення, але поки не помер Сталін, справи засуджених не переглядали.

10 років виправних таборів засуджений Байбак відбував у золотих копальнях Магадану.

“А як вони там мучили їх, не питай. То папа як приїхав, то він розказував. Каже, що беруть.. Ну карочє вони просто беруть ставлять одного за двадцять метрів, за п’ятдесят метрів, і він пішов-пішов, а вони в нього, це для развлєчєнія стріляють. Живі мішені були. І, каже, цим бульдозером загребли. Як мій батько вижив, я не знаю. Ну, іногда він нам якесь пісьмо присилав то ми знали, шо він там.”

Ув’язнений Микита присилав додому листи з проханнями допомогти з продуктами. “Моє життя залежить від вас,”- писав він дружині. Та, сама потерпаючи від голоду з малими дітьми, збирала по родичах і друзях усе, що могла, для чоловіка. І чекала його повернення.

Посилки з продуктами вистачало на кілька хвилин, ув’язнені ділились усім, чим могли, з іншими.

Відбувши повний термін, нарешті повернувся додому. І почав будувати життя з початку. Працював у сільраді  фінансистом. Односельчани згадують, що він був дуже активним, грав на духових інструментах, створив сільський оркестр, був головою товариського суду, вирішував спірні сільські  питання.

І хоча батько пані Тамари був реабілітованим у 1965 році, все життя жінка стикалась з несправедливим ставленням до себе. Тавро “родина зрадника батьківщини” переслідувало її ще довгий час. 

Їй і батьку кожного разу совєцькі органи пригадували той німецький полон: 

“Не дуже хотіли брати, ну він працював в Івчі в сільраді. Тому шо його тут всі люди знали, і знали хто він такий. Але ніхто не вірив шо це їх нарошно так туди послали. Думали шо він якийсь такий точно шо ізмєннік. Представляєте, шо ми пережили? Ну люди ж всякі, вони не знають цього всього.     Я працювала в Літинському ЛТП, якшо ви знаєте? Це там алкоголіків лічили. Я там працювала, то мене, шоб взяти туди на роботу, тому що це подчінєніє УВД, нашому Вінницькому, то всю вулицю перепитували. Все перепитували, все-все за мене. І що би не ця справка [про реабілітацію], мене б не взяли туди на роботу. Пред’явила цю справку, аж допіру. Представляєте, оце таке було?”...

Відбувши повний термін, нарешті повернувся додому. І почав будувати життя з початку. Працював у сільраді  фінансистом. Односельчани згадують, що він був дуже активним, грав на духових інструментах, створив сільський оркестр, був головою товариського суду, вирішував спірні сільські  питання.

І хоча батько пані Тамари був реабілітованим у 1965 році, все життя жінка стикалась з несправедливим ставленням до себе. Тавро “родина зрадника батьківщини” переслідувало її ще довгий час. 

Повну відеоверсію історії можна переглянути за посиланням

https://www.youtube.com/
‍‍

Дякуємо за допомогу Суєтовій Оксані Гнатівні, та мешканцям сіл Трибухи та Івча, які допомогли розшукати родину Микити Байбака.‍‍