Залиште свої контакти для уточнень, та додайте історію у вигляду файлу
Буденне життя селян 1934-1935 років за матеріалами, збереженими в фондах політвідділів МТС (на прикладі с. Вівсяники Козятинського району Вінницької області)
Страхітливими та важкими були роки голодомору-геноциду, який винищував селян в 1932-1933 роках. Не було винятком і село Вівсяники Козятинського району на Вінниччині, населення якого в повній мірі відчуло на собі всі жахи того часу: примусові вилучення будь-якого продовольства з селянських господарств місцевими «активістами», крадіжки зерна із залишків місцевих колективних господарств зголоднілими та доведеними до відчаю селянами, які були в змозі рухатися і рятувати своїх опухлих родичів. Траплялися вбивства селян, які ще мали корову чи якийсь запас продуктів, знущання членів осередку місцевих «комсомольців» над релігійними селянами, що відносились до течії «мальованців». Мали місце випадки канібалізму, трупоїдства серед селян, які на грунті голоду та постійного недоїдання втрачали залишки розуму та ставали психологічно неврівноваженими; траплялись випадки вивезення ще ледь живих людей (які вже схожі були більше на трупи, ніж на людей), разом із померлими на цвинтар, де їх скидали просто на купи чи відразу присипали землею. Багато селян подавалися до залізниць та залізничних вокзалів із сподіваннями на те, що їм вдасться виїхати та роздобути для родичів продукти чи обміняти нехитрі домашні речі (найчастіше одяг). Часто батьки залишали своїх дітей на територіях залізничних вокзалів та уздовж залізничних шляхів в надії, що їх хтось нагодує або ж підбере та врятує від страхітливої голодної смерті. Пережили селяни також і спалахи дезинтирії від вчасно не похованих людських тіл, що лежали купами на території кладовища, а також від того, що і після 1932-1933 років харчувалися різними бур'янами і постійно відчували голод, працюючи у відтворених колгоспних господарствах, де їм навіть не дозволялось втамувати спрагу після «перекусу» бур'янами та ріпаком, через що вони були вимушені терпіти спрагу чи пити гнилу воду, яку знаходили під час роботи. Не однин селянин поховав свого рідного через спалах цієї хвороби. Всі родини намагалися вижити в цей час та використовували для цього усі можливі засоби і, нажаль, часто ці засоби перетинали межу людської гідності та порушували біблійні заповіді, такі як «не вбий та не вкради».
Такі дані були зібрані та зафіксовані методом польового дослідження (усного опитування ще живих очевидців тих подій, записування інтерв'ю на диктофон), переглядом різноманітних наукових праць і, звичайно, оглядом та аналізом архівних матеріалів, які зберігають в собі найбільші пласти не відомих широкому загалу відомостей.

Для кращого розуміння того, що довелося пережити селянам, які змогли вижити, і від чого їм доводилось оговтуватись у важкі і теж не зовсім ситі 1934-1935 і наступні роки, варто навести витяг з офіційного архівного документа, датованого 28 березня 1933 року, який був надісланий секретарю обласного партійного комітету Вінницької області Чернявському від Козятинського районного комітету Комуністичної партії УРСР: «…в целом ряде колхозов уже сейчас есть большое количество опухших от истощения, значительно увеличилась смертность, особенно сельского населения колхозников и единоличников в том числе и добросовестных колхозников. Мы не занимаемся специальным учетом через сельские организации сколько опухших, сколько умерших, так как достаточно нам было-бы только начать эти подсчеты, как среди руководства села сразу-же создалось бы настроение «значить что нибудь дают». Данные, имеющиеся в ГПУ, тоже являются далеко не полными, охватывающими 25-30% случаев смертности и опуханий. По данным ГПУ опухших есть 500 человек и умерших только за два месяца 111 человек. На самом деле цифра опухших без преувеличения будет равна 1500 человекам, а количество смертных случаев от голодовки по крайней мере нужно удвоить, утроить.

В связи с таким состоянием в наших колхозах и селах, умерших закапывают по группам 5-6 человек в могилу. В сельсоветы регистрировать случаи смерти не идут, а прямо несут на кладбище. Полученный нами комбикорм превращают в хлеб, домешивая туда различные суррогаты. Пекут кофейный хлеб, примешивают муку из диких каштанов. Сушат и мелят сердцевину из стебля подсолнуха. На салотопке, где сваливают дохлых лошадей, в ночное и даже дневное время образуются очереди с ножами, топорами, даже были такие случаи, когда сторожа подверглись избиению за то, что они препятствовали брать мясо этим селянам. Один из селян зарезал сапную лошадь, раздал ее другим селянам, в результате чего 12 человек заразились сапом…».

Загалом, становище селян було дуже складним. Свою діяльність відновлювали колгоспні господарства, а на базі земельного фонду села Вівсяники було створено два господарства імені Кірова та імені Фрунзе. Селянам, котрі ще не мали достатньо сил виносились вимоги з обробітку різних городніх культур, і відразу ж посипались доповіді в район та область з наріканнями на погане виконання планів. Нажаль, ніхто тоді не звертав увагу на становище селян, лише виставлялися вимоги та жорстко каралися люди, які просто не мали фізичних сил для виконання тих нелюдських планів.

На становище селян ніхто не звертав жодної уваги, а от про утримання тварин неодноразово писали в офіційних звітах та нарікали на погані умови їх утримування. Приміром, зазначалося, що питаннями тваринництва правління колгоспу не займається, тварини утримуються в антисанітарійних умовах, приміщення не побілене, не дизинфікується, гній вчасно не прибирається, відсутні окремі клітки для новонароджених телят, їх напувають холодним перегоном, не промиваються відра після годування кожного теляти, у телятниць в користуванні є лише один брудний рушник, відсутнє мило. Спостерігалось масове захворювання всіх телят розладом шлунка, в деяких з'являлися воші. Гірша ситуація була і в галузі свинарства. Поросята всі хворіли паршею: за січень 1934 року через недогляд загинуло 24 свині. Приросту взагалі не спостерігалось: поросята віком до 6 місяців мали вагу до 12 кілограм. Зазначалось також, що в господарстві налічувалось 69 голів овець та 181 голова коней, а також 350 курей та 475 курчат.

Кормова база для такого господарства не була налагоджена, і тому прибутку з твариництва не було.

З техніки в колгоспах налічувалось 19 сіялок, 4 віялки, 2 жатки та 4 кінних граблів. І хоча поголів'я коней здавалось достатнім, воно було настільки слабке, що виносилась спеціальна постанова «Про порядок використання корів на польових роботах» від 3 березня 1934 року.
З польовими роботами теж були проблеми. Через фізичну виснаженість люди не могли виконати поставлених завдань і виконувати плани, тому до району відразу писались доповідні про несвоєчасне отримання насіння цукрових буряків, про невчасне сіяння цукрових буряків.

Районне та обласне керівництво завжди у всьому звинувачували місцеве керівництво та рядових працівників колгоспів – ледь живих, знесилених, голодних селян.

В документах відклалися відомості про те, що місцеве керівництво колгоспу с. Вівсяники обвинувачувалось у «класовій ворожості»: в бухгалтерії колгоспу працював Іванюк Захар – колишній куркуль, Іванюк Микола – син дяка, Паламарчук Дмитро Гаврилович – одружений на дочці висланого куркуля. Усіх їх було позбавлено робочих місць. Не були винятками й інші села району: відомо, що голову сільської ради с. Зозулинці звинувачували в тому, що він був сином куркуля з Любарського району, про що повідомив місцевий вчитель.

Можна зробити припущення, що частина людей які займали керівні посади, намагалися допомагати односельчанам, за що і були покарані та відсторонені від посад. Натомість на їхнє місце прийшли ті, які намагались вислужитись у будь-який спосіб. Фактами, що свідчать про це, є випадок, коли голова сільської ради села Вівсяники, член комуністичної партії зґвалтував селянку Марію під час її нічного чергування.

Інший «активіст» у 1934 році писав листа про те, що потребує лікування. Варто навести кілька цитат: «Працюючи з дня революції активно по виконанню господарчо-політичної компанії я ставився до куркульського населення, як до класових ворогів, через що налаштував проти себе частину селян. В липні 1924 року я був побитий до втрати свідомості та вкинутий до річки, де і пролежав кілька годин в воді. В зв'язку з цим я отримав гострий ревматизм ніг та погіршився весь стан мого здоров'я. Я підтримував себе лікуваннями в санаторіях. Останній раз я відвідував санаторій «Євпаторія» в Криму. Зараз здоров'я моє погіршилось, ходити не можу, біля місяця лежу і на це ніхто не звертає уваги. Прошу допомогти мені в лікуванні, думаю що я ще принесу своєю працею серед колгоспників користь для партії». В той час, коли більшість селян голодували, колишні і теперішні активісти просили для себе путівки для лікування.

З деякими працівниками не розраховувались за виконану роботу. Це призводило до катастрофічних наслідків для селянських сімей, що підтверджується масою документів. Трактористам Рудюку та Осадчуку не була видана плата за роботу у 1933 році.

Селянин Машевський Домінік з сусіднього села Коритувата у своїй заяві повідомляв, що він працює в кузні ковалем та має 6 душ у родині. Він не мав жодного шматка хліба для своєї родини, тому продав єдине порося та прийшов до сільського магазину, проте продавець відмовився продати йому хліб. Продавець вимагав заяву про прохання на продаж хліба від управління колгоспу. Інші селяни писали: «В мене є шестеро дітей, всі малолітні і одна хвора – гниє, я також хвора і прошу надати мені хоч якісь продукти для сім'ї, бо доведеться помирати голодною смертю. В 1933 році я ледь заробила 125 трудоднів. На буряках працювала зовсім голодна, те що давали за роботу вже з'їла з дітьми за чотири дні. Працюю голодна на буряках ляжу на рядку і лежу і знов роблю і в мене є жінка свідок, що я так працювала голодна. Навіть курки на подвір'ї немає, а голова колгоспу нічого не дає», «Вдова, маю п'ятеро дітей малолітніх і крайно пропадай. Ми без куска хліба і прошу дати мені яку допомогу», «Я член колгоспу, бідняк і хочу аби мені дали дозвіл, по скільки я бідна вдова без жодного господарства і не маю жодної допомоги. Я хотіла на городі (10 сотих) посіяти жито і бригадир дав мені коні, щоб сіяти жито і я два рази обійшла плугом і він прийшов і забрав коні і не дав досіяти. Тепер навесні хочу посіяти просо, ходжу вже місяць і коней не дає, робить насмішку», «Прошу щоб мені дали допомогу в харчуванні так як я сійчас нахожусь в голоднім положенії, а також я прошу виписати мені з магазину 8 кілограм муки». Селянин Порхун Іван Галактіонович з села Вівсяники зазначав наступне: «В 1933 році правління колгоспу вилучило мене із колгоспу і не дали мені хліба на мої відроблені 208 трудоднів». Селянка Гнатюк Гапка Миколаївна була у більш скрутному стані: «Порхун Олександр Захарович, мій чоловік, був засуджений в 1932 році за не виконання хлібоздачі. Я була його дружиною, та я з ним розвелася і працюю в колгоспі вже 2 роки. Заборгованість, що рахувалась за Порхуном я виконала, залишилось одне м'ясо в кількості 1 центнера. Я не можу виконати це і тому сільська рада продала мою хату і зараз мене з хати виганяють, прошу мене з хати не виганяти, гроші я вам верну. Мені немає де дітися, а хата старенька», селянин Кочубейник Марк Тодосійович писав, що: «З початку весняної посівної компанії я працював в колгоспі щоденно, а також працював постійним їздовим чергової підводи коло тракторів. В травні місяці бригадир дозволив мені впорати цими кіньми город на моїй садибі, я впорав частину свого городу і за це мене було виключено з колгоспу». Селянин Свинарчук Антон писав: «Мене виключено з колгоспу у квітні цього року за самовільне взяття коней до лікарні. Та причина цього те, що я просив бригадира та він мені коней не дав і я був змушений взяти сам». Інший селянин зазначав: «Прошу вашого розпорядження надати мені грошову допомогу, оскільки гроші необхідні для лікування моєї дружини, яка потребує негайного лікування, а також дати розпорядження керівництву колгоспу для надання мені натуральної допомоги».

В сусідніх селах ситуація була не краща, а часом і гірша. Це можна прослідкувати з різноманітних звернень. Наприклад, селянка Гоменюк Явдоха Григорівна з села Губин писала в заяві від 20 червня 1934 року: «В мене 1933 року без мого відому правління колгоспу вкупі з сільрадою взяли мою хату під лазню, тому що вона покрита бляхою, зруйнувала піч, вікна, стіни порозкисали та стіль. Замість мені дали другу хату накрита одна половина соломою а друга небом, стіни за зиму порозкисали, вікна побиті, дверей немає, стіль падає, тому що немає підтяжки. Я вже три місяці ходжу до правління колгоспу та сільради з різними заявами, та ніхто не звертає уваги, відмовляються ремонтувати хату. Я зосталася без батька, маю від роду 17 років і не маю змоги сама відремонтувати хату, щодня ходжу на роботу в колгосп і не маю де переночувати, ночувала по сусідах, а вже кілька днів ночувала на дворі». Із цього питання відбулось відповідне засідання, на якому було винесено рішення: «Поскілько Гуменюк Явдоха власної хати не хоче тому що там працювала баня і зараз там сиро, а заявила що вона хоче ту хату, яку їй дано взамін лише зробити ремонт, а тамо зробити там слідуючий ремонт: зробити хатні двері, дати підтяжку, пошити верха, позавальковувати стіни та пошклити вікна там де немає шибок».

Траплялись і просто свавільні вчинки керівництва села. В одній заяві вказано, що: «18.12.1934 р. знайдено в нашім селі трупа і для того, щоб такого вскрити голова сільради заставив сільвиконавців внести трупа до мої хати, де я живу з родиною та малими дітьми. Не дивлячись на те, що трупа вскрити місце було. Коли моя дружина просила голову сільської ради не нести трупа до хати, бо малі діти то голова сільської ради на це не звернув уваги, а ще й добре штовхнув дружину в груди і все таки своє зробив. Зараз у мене в сім'ї неспокій, діти залякані, крім того й самому не можна зайти до хати. Внаслідок чого вся сім'я майже сутки нічого не їла. Прошу на вище зазначене звернути особливу увагу і прийняти відповідні міри, бо навіть всі колгоспники звернули увагу на такий вчинок. Крім цього після винесення трупа навіть дезінфекції не зроблено».

Страхітливі події 1932-1933 років нашкодили всім без винятку селянським сім'ям. Одні втратили рідних, інші виживали на межі голодної смерті. Були й селяни, яким взагалі не було куди повертатися. Інформація про такі випадки також відклалася в документах політвідділів МТС. Наприклад, в одній із заяв, написаній головою колгоспу села Збараж, зазначалося: «Мною було подано заяву в політвідділ 11.06.1934 р. про те що в Збаражі є не благонадійний елемент Віштел Іван Іванович, який весь час живе у полях колгоспних хлібів і займається ловлею риби із колгоспного ставка. Мною було заборонено такому лов риби та шлятися і вночі і вдень по колгоспних полях».

Зрозуміло, що перебуваючи в такому скрутному стані, селяни були вимушені виживати, і для того, щоб прогодувати своїх дітей, рідних і протриматись самим, деякі йшли на крадіжки. Такі випадки ставали відомі, і напівголодних працівників колгоспу судили та накладали на них непомірні штрафи. Було складено акт про те, що невідомі вкрали та сховали діжку з керосином вагою у двісті кілограм. Це було скоєно під час транспортування паливних матеріалів з с. Голендри до тракторної бригади. В сусідньому селі Мухувата на току було помічено, що селяни з території току намагалися поцупити трохи полови разом із невивіяним зерном. Один селянин закінчив роботи, взяв мішок зерна другого сорту, поклав на віз та поїхав. Інший селянин набрав віз полови, в котрій було багато невивіяного зерна. 6 липня 1934 року селянка з села Германівка, працюючи на полі, вирвала 10 штук цукрових буряків: раніше її спіймали на тому, що вибирала картоплю з корчів під час шарування. Про це був складений акт та направлений до суду. В цьому ж селі чотири селянина вирвали на полі 70 корчів картоплі (яку виявили при обшуку), тому було прийняте рішення про накладання на них штрафу в сумі 125 карбованців, а матеріали передані до суду. 29 червня 1934 рок на іншому полі виявлено зрізані колоски на площі, яка могла би дати врожай у 1 чи 2 снопи). Оскільки охоронець полів не виявив злодія, то він був звинувачений у недбалому виконанні своїх обов'язків, а матеріали передано до прокуратури. Селянка Лідія зрізала на полі колоски ячменю, була спіймана, матеріал переданий до судових органів.

По всій території Козятинського району, а також і в сусідніх районах, ситуація була не кращою. В селах Прушанка, Михайлин, Кашперівка, Журбинці та Коритувата були впіймані селяни на полях, матеріали передані до суду. В селі Журбинцях селянин нажав 5 кілограм колосків на шкільному полі, за що був відданий під суд. В офіційних звітах повідомлялося, що: «Кража грубых кормов (соломы, сена, клевера) достигла угрожающего характера. Кража соломы имеет место, главным образом, в Воскодавенцах, Ш-Гребле, Лопатине, Зозулинцах и В-Степ».

Страждали селяни і через падіж худоби, особливо коней. Нормальних кормів не вистачало, тварини використовувались на важких роботах і утримувалися в поганих умовах. Часто вони хворіли, за що карали селян, які біля них працювали. 27 серпня 1934 року було складено акт про те, що 12 серпня 1934 року під час робіт в селі Германівка кобила «Знайда» з невідомих причин скинула лоша. Покараний був селянин Рибачук Василь, бригадир 4 бригади, за якою була закріплена тварина. Аналогічний випадок стався і у селі Вівсяники, коли туди прибули селяни із сусіднього села за хлібом.

Керівництво колгоспу масово штрафували селян за невихід на роботу. При цьому не бралися до уваги виснаженість, хвороби та інші вагомі причини. Лише в селі Вівсяники були покарані штрафами на різні суми 37 колгоспників. Часто селян карали за найменшу провину, за невиконання поставлених завдань, не зважаючи на те, що ті не завжди могли завадити різного роду прикрощам. Наприклад, Безкоровайний Лукаш був покараний на 5 трудоднів за втрати колосків ячменю та пшениці на своїй ділянці, Байдачна Марія на 1 трудодень за невихід на роботу з очистки ячменю, Лавренюк Пилип на 5 трудоднів за систематичну неявку дружини на роботу. За подібні провини у 1934 році загалом було покарано 178 колгоспників.

У такій атмосфері постійного голодування, непомірної та безоплатної праці, яка забирала останні життєві сили, злиднів, бідності та безчинств з боку місцевої влади та осередків комсомольців тривало життя селян, які вижили під час страхітливих подій 1932-1933 років та продовжували працювати, маючи надію на краще майбутнє.