Залиште свої контакти для уточнень, та додайте історію у вигляду файлу
Вінницький табір для німецьких військовополонених № 253
У серпні 1944 року у Вінниці на території колишнього шталагу 329 розмістили німецьких полонених у радянському таборі, який називався “Спецлагерь № 253”.

Понад три мільйони солдатів і офіцерів Вермахту та їх союзників перебували в радянському полоні, з яких 381 067 (14%) померло. Радянський уряд від самого початку розглядав військовий полон як політичну, а не військово-гуманітарну проблему, тому майже десять років після закінчення війни німецькі військовополонені не могли повернутися додому. Основна відповідальність за нагляд та контроль за полоненими покладалась на спеціально створену систему органів у структурі Наркомату внутрішніх справ – Управління у справах військовополонених. У практиці цієї роботи НКВС повністю покладався на «багатий» досвід ГУЛАГу.

Табір № 253 у Вінниці існував з 24 серпня 1944 р. до 22 червня 1948 р., у різний час мав від шести до одинадцяти відділень, у яких одночасно перебувало до 6 000 полонених. Німецькі полонені в основному працювали на залізниці, цукрових заводах, будівництві житла, гранітних кар’єрах. Табірні відділення розташовувались на станціях Жмеринка, Козятин, Шепетівка, Полонне, у місті Гнівань, селах Літинці, Турбівка. Залучалися вони й до відбудови зруйнованої Вінниці: будівлі обкому та облвиконкому, міського театру, залізничного вокзалу, будинку офіцерів, бруківки вздовж вулиці Соборна.

Після розформування таборів для німецьких військовополонених на території Вінницької області залишилось вісім кладовищ із 556 могилами. Найдовше, до 1975 р., перебувало на централізованому обліку кладовище у Вінниці (96 могил). З часом кладовища руйнувалися без належного догляду, знищувалися господарською діяльністю місцевих жителів. У 2007-2008 рр. на території поховань табору № 253 військові археологи знайшли й ексгумували останки 94 німецьких, а також 20 польських солдатів. За державною програмою їх перепоховали на Міжнародному кладовищі у Славуті на Хмельниччині.
Колона німецьких військовополонених проходить центральною вулицею Києва - Хрещатик. 16 серпня 1944 р. © ЦДКФФА України ім. Г. С .Пшеничного.
Під час цього “маршу ганьби”, організованого з ініціативи Хрущова, вулицями Києва провели 36740 німецьких військовополонених, солдатів і офіцерів. Їх вишикували по десять чоловік в ряд, а сама колона конвойованих розтягнулася на п'ять кілометрів. Німецькі полонені крокували Києвом протягом 5 годин.

Матеріали Лоренца Ґерхарда

Народився у 1913 р. неподалік Вюрцбурга на півдні Німеччини у селянській родині. За професією перукар. З 1942 р. – на Східному фронті. 16 квітня 1945 р. під Берліном потрапив у полон. З 10 травня 1945 р. перебуває у Вінницькому таборі для німецьких полонених. З липня 1947 р. його перевели у спецтбір до Києва. У 1949 р. – звільнений з полону й повернувся до своєї родини. Помер у 1981 р. після виходу на пенсію. На запитання своєї дочки, чи вбивав він на війні, Лоренц багатозначно і болісно мовчав.
Лоренц Ґергард зі своєю дружиною Анною. 1939 р. © Родинний архів онука Ернста Ройса

Перша листівка німецького військовополоненого Лоренца Ґергарда надіслана з Вінницького табору до дружини Анни. 28 липня 1945 р. © Родинний архів онука Ернста Ройса

«Люба Анна, нарешті я можу передати тобі привіт із російського полону. У мене все добре і я сподіваюся на швидку зустріч. Сердечний привіт також і моїй дорогій дитині. З численними вітаннями і поцілунками залишаюся ваш Лоренц. Передавай привіт батькам. До зустрічі!»

Лист Лоренца Ґергард до своєї дружини і доньки 5 жовтня 1945 р. © Родинний архів онука Ернста Ройса

«Я працюю за своєю спеціальністю у Вінниці перукарем. Я не мав би скаржитися на життя, бо в мене все є. Я можу мати справу з росіянами, щось завжди перепадає. У таборі 1000 в’язнів та п’ять перукарів. Працювати для нас дуже приємно. Можливо, скоро будуть відпускати нас, тоді я знову буду з вами. Сподіваюсь, листи доходять? Ваш батько з нетерпінням чекає зустрічі з вами найближчим часом і знову щасливий. Батько»
Будинок колишнього 2-го військового містечка, сучасна будівля «Автошколи», вул. Чехова, 11. Вінниця, 1948–1950 рр. © Родинний архів Р. Кулешової (Панасюк).
У спецтаборі № 253 для німецьких військовополонених тут розміщувалася фабрика-кухня.
Раїса Кулешова (Панасюк) (1937–2017) у нежитловій частині будівлі фабрики-кухні спецтабору №253. Вінниця, 1948–1950 рр. © Родинний архів Р. Кулешової (Панасюк).
У 1947–1967 рр. Раїса жила в сусідньому будинку (вул. Чехова, 14), була свідком того, як тут утримували німецьких військовополонених.
Посвідчення про відпустку Феодосії Пономаренко, співробітниці спецтабору НКВС № 253. © Родинний архів Л. Пономаренко.
Мати Лариси Пономаренко була серед персоналу табору, тому вони жили на його території.
Лариса Миколаївна Пономаренко (1938 р.н.), жителька Вінниці, після війни її мама працювала в таборі німецьких військовополонених і родина мешкала в будинку, який знаходився на території цього табору.
Військовослужбовці та медичний персонал відділення спецтабору № 253 в м. Гнівань. © Родинний архів Л. Пономаренко.